Коли ми чуємо словосполучення “місто-привид”, більшість українців одразу згадує Припять – символ Чорнобильської катастрофи, що назавжди залишився в нашій колективній пам’яті. Але наша планета приховує десятки інших покинутих населених пунктів, кожен з яких має власну драматичну історію. Від французьких сіл, зруйнованих війною, до японських островів-фортець і американських золотошукацьких містечок – ці місця розповідають захопливі історії про людські мрії, трагедії та невблагальний плин часу.
Подорожуємо містами-привидами різних континентів, які сьогодні стоять як безмовні свідки минулих епох.
Зміст
- Хашима: японський острів-привид у морі
- Боді: американське золотошукацьке містечко
- Каякьой: грецьке село в турецьких горах
- Колманскоп: діамантове містечко в пустелі Наміб
- Вароша: кіпрський курорт за колючим дротом
- Детройт: катастрофа автомобільної столиці США
- Міста-привиди: уроки історії та надія на майбутнє
Хашима: японський острів-привид у морі
За 15 кілометрів від японського порту Нагасакі в океані височіє дивний бетонний силует. Це острів Хашима, який місцеві жителі називають “Гункандзіма” – “острів-броненосець” через схожість на військовий корабель. Протягом 84 років це було одне з найгустіше населених місць на Землі.
У 1887 році японська компанія “Міцубісі” купила острів площею всього 6,3 гектара для видобутку підводного вугілля. Перші шахти сягали глибини 600 метрів під дном моря. Щоб розмістити максимальну кількість робітників на мізерній площі, компанія побудувала перші в Японії залізобетонні багатоповерхівки висотою до 9 поверхів.
На піку розвитку в 1959 році на острові мешкало 5 259 людей – це становило густоту населення 83 600 осіб на квадратний кілометр! Для порівняння, сучасний Токіо має густоту лише 6 200 людей на км². Хашима мав власну школу на 300 учнів, лікарню, кінотеатр на 120 місць, храм, магазини та навіть дахові городи.
Життя на острові було суворо регламентованим. Школярі щодня об 8:00 ранку складали присягу імператору. Робітники працювали в трьох змінах по 8 годин. Щомісяця кожна родина отримувала 60 кг рису, 1,5 кг цукру та 10 пляшок пива. Вода доставлялася з материка цистернами.
У 1974 році запаси вугілля вичерпалися. 20 січня того ж року останній житель покинув острів. За один день Хашима перетворився на місто-привид. Тайфуни та морська сіль протягом 50 років руйнують будівлі, але основні конструкції досі стоять.
З 2009 року острів відкритий для туристів, але відвідувачі можуть потрапити лише на 300-метровий безпечний маршрут. Решта території занадто небезпечна через руйнування. Щороку Хашима відвідують близько 5 000 туристів.
Боді: американське золотошукацьке містечко
У горах Східної Каліфорнії, на висоті 2 554 метри над рівнем моря, розташоване одне з найкраще збережених міст-привидів США – Боді. Це містечко пережило справжню золоту лихоманку та не менш стрімкий занепад.
Історія Боді почалася в 1859 році, коли золотошукач Вільям Бодай (Bodie) знайшов тут золоту жилу. Після його загибелі в снігову бурю 1867 року містечко майже опустіло. Але в 1876 році нові розкопки виявили багатющі поклади золота та срібла. За два роки населення Боді виросло з 20 до 10 000 осіб!
На піку розвитку в 1879 році Боді мав 65 салунів, численні борделі, казино та опіумні притони. Щодня тут відбувалося в середньому одне вбивство, тому Боді називали “найгріховнішим містом заходу”. За 17 років існування тут вбили понад 1 000 людей. Місцева газета “Bodie Standard” щодня друкувала повідомлення про перестрілки, пограбування та самосуд.
Золотодобувна компанія “Standard Consolidated Mining Company” за 20 років видобула золота на суму $34 мільйони (у сучасних цінах це понад $1 мільярд). Найглибша шахта сягала 1 067 метрів. Щодня 30 паростанків дробили до 340 тонн руди.
Коли в 1881 році запаси золота почали вичерпуватися, почався масовий відтік населення. У 1910 році залишилося 698 мешканців, у 1920 – лише 120. Останні старожили покинули Боді в 1940-х роках.
Сьогодні в Боді збереглося 170 будівель з оригінальних 2 000. Сухий гірський клімат законсервував дерев’яні будинки в чудовому стані. У покинутих домівках досі стоять меблі, на столах лежать газети 1940-х років, а в магазинах – товари на полицях. З 1962 року Боді має статус державного історичного парку Каліфорнії і щороку приймає понад 200 000 відвідувачів.
Каякьой: грецьке село в турецьких горах
Серед мальовничих гір турецької провінції Мугла приховується село-привид Каякьой – колишнє грецьке поселення Лівісі. Його історія – це болюча розповідь про примусові переселення народів після Першої світової війни.
До 1923 року в Лівісі мирно співіснували 6 500 греків-православних і 1 100 турків-мусульман. Греки займалися землеробством, виноградарством та торгівлею, турки – переважно скотарством. У селі працювало 18 греко-православних церков та 2 мечеті. Найбільша церква Таксіархів (Архангелів) вміщувала до 1 000 вірян.
23 січня 1923 року Туреччина та Греція підписали Лозаннську конвенцію про обмін населенням. За цією угодою 1,2 мільйона греків з Туреччини мали переселитися до Греції, а 400 000 турків з Греції – до Туреччини. Це був перший в історії офіційно організований обмін населенням за релігійною ознакою.
Греки Лівісі отримали лише 30 днів на збори. Вони мали право взяти з собою лише 40 кілограмів багажу на особу. Будинки, землі, підприємства та навіть домашніх тварин довелося залишити. Натомість у село прибули турецькі переселенці з Криту та Греції.
Але турки-переселенці не змогли адаптуватися до гірського клімату та специфічного сільського господарства. До 1957 року село майже повністю спорожніло. Останні турецькі родини покинули Каякьой у 1960-х роках.
Сьогодні серед 3 500 кам’яних будинків збереглося близько 350 структур різного ступеня руйнування. Дві грецькі церкви досі стоять без дахів, але зі збереженими фресками XIV-XVIII століть. У 1957 році землетрус магнітудою 6,9 балів додатково пошкодив багато будівель.
З 2005 року турецький уряд оголосив Каякьой історично-археологічним заповідником. Щороку село відвідують понад 50 000 туристів. Місцеві готелі в сусідньому селищі Фетхіє організовують піші та велосипедні тури руїнами.
Колманскоп: діамантове містечко в пустелі Наміб
У самому серці пустелі Наміб, за 10 кілометрів від атлантичного узбережжя, пісок поволі поглинає колишнє найбагатше містечко Південно-Західної Африки – Колманскоп. Його історія – це справжня казка про діамантову лихоманку початку XX століття.
У 1908 році залізничний робітник Закаріус Левала під час прибирання снігу біля залізничної станції знайшов незвичайний блискучий камінь. Його колега, німець Август Штауш, розпізнав у знахідці діамант. Звістка про діамантові поля швидко розлетілася, і до пустелі хлинули старателі з усієї Німецької Південно-Західної Африки.
Німецька колоніальна влада оголосила територію радіусом 26 000 квадратних кілометрів “Sperrgebiet” – забороненою зоною. Монопольне право на видобуток діамантів отримала компанія “Deutsche Diamanten Gesellschaft”. За перші 6 років тут видобули 5,5 мільйона каратів діамантів – це була найбагатша діамантова копальня у світі на той час.
Колманскоп швидко перетворився на оазис розкоші посеред пустелі. У 1912 році тут мешкало 1 200 осіб, з яких 300 були німецькими колоністами, а решта – робітниками з місцевих племен. Містечко мало електростанцію, льодовиробний завод, лікарню з рентген-апаратом, школу, театр, казино, кеглінг та навіть перший в Африці трамвай.
Найвражаючішою спорудою був Дім розваг із концертним залом на 800 місць, де виступали артисти з Берліна. Кожен німецький дім мав електрику, водопровід та телефон – розкіш, недоступна навіть у багатьох європейських містах того часу. Щотижня пароплав доставляв з Німеччини свіжі продукти та шампанське.
Але в 1928 році відкрили набагато багатші діамантові копальні біля річки Оранжевої. Населення Колманскопа почало масово переїжджати туди. Остання родина покинула містечко в 1956 році, залишивши будинки з усім майном.
Пустеля Наміб безжалісно відвойовує свою територію. Пісок заповнює кімнати до стелі, але сухий клімат зберіг дерев’яні елементи будинків. У деяких покинутих оселях досі можна побачити ванни, заповнені піском по самі краї, та рояль, наполовину похований під дюнами.
З 1980 року Колманскоп відкритий для туристів, але потрапити сюди можна лише з дозволу “Namdeb Diamond Corporation”. Щороку містечко відвідують близько 35 000 осіб. Фотографи з усього світу приїжджають сюди за унікальними кадрами будинків, поглинутих піском.
Вароша: кіпрський курорт за колючим дротом
На північно-східному узбережжі Кіпру, відразу за колючим дротом і табличками “В’їзд заборонено”, простягаються кілометри порожніх готелів та ресторанів. Це Вароша – колишній турецький квартал міста Фамагуста, який за одну ніч із райського курорту перетворився на місто-привид.
У 1970-х роках Вароша була однією з найпопулярніших туристичних дестинацій Середземномор’я. 6-кілометровий пляж із золотистим піском приваблював до 1 мільйона туристів щороку. Тут відпочивали Елізабет Тейлор, Брігітта Бардо, Раскел Велч та інші зірки Голівуду. 45 готелів різної категорії могли одночасно прийняти понад 100 000 відвідувачів.
Квартал мав 39 000 постійних жителів, переважно турків-кіпріотів. Тут працювало 1 200 магазинів, 50 ресторанів, 16 кінотеатрів та найсучасніша на той час дискотека “1001 ніч”. Готель “King George Palace” висотою 18 поверхів був найвищою будівлею на острові.
20 липня 1974 року турецькі війська розпочали військову операцію на Кіпрі в відповідь на проведений місцеву грецьких націоналістів. Населення Вароші масово втікало на південь острова. 14 серпня турецька армія оточила квартал колючим дротом і оголосила його закритою військовою зоною.
За міжнародним правом, Вароша має залишатися порожньою доти, поки не буде врегульовано кіпрську проблему. Резолюція 550 Ради Безпеки ООН від 1984 року забороняє будь-яке заселення району. Порушення цього рішення загрожує міжнародними санкціями.
За 50 років природа почала відвойовувати Варошу. Корені дерев проростають крізь асфальт, дикі трави заповнюють готельні номери, а морські черепахи облаштовують гнізда на колись переповненому туристами пляжі. У 2019 році науковці нарахували тут 75 видів птахів, включаючи рідкісних мігрантів.
Економічні втрати від закриття Вароші оцінюються в $12 мільярдів. Це майже половина ВВП всього Кіпру. Колишні власники готелів та будинків досі борються за компенсацію у європейських судах.
У жовтні 2020 року турецько-кіпрська влада частково відкрила південний пляж Вароші для відвідувачів, але будівлі залишаються недоступними. Цей крок засудили ООН, ЄС та Греція як порушення міжнародного права.
Детройт: катастрофа автомобільної столиці США
Детройт – це унікальний приклад того, як велике промислове місто може перетворитися майже у місто-привид за кілька десятиліть, але потім знайти шлях до відродження. Колишня “Автомобільна столиця світу” сьогодні являє собою суміш районів, що відроджуються, та цілих кварталів покинутих будинків, що нагадують декорації до фільму про апокаліпсис.
На піку своєї слави в 1950 році Детройт мав населення 1,85 мільйона осіб і був четвертим за величиною містом США. Тут працювало понад 296 000 робітників автомобільної промисловості на заводах “Ford”, “General Motors” та “Chrysler”. Середня зарплата автомобільного робітника становила $7 000 на рік – це вдвічі більше, ніж середній американець заробляв у інших галузях.
Занепад почався в 1960-х роках через расові заворушення 1967 року, коли за 5 днів було зруйновано 1 400 будинків і пограбовано 2 700 підприємств. Масовий відтік білого населення до передмість прискорився. Нафтові кризи 1970-х років та конкуренція з японськими автовиробниками нанесли додатковий удар по місцевій економії.
У 2013 році Детройт оголосив банкрутство з боргом $18,5 мільярдів – це найбільше муніципальне банкрутство в історії США. Населення скоротилося до 713 000 осіб, а рівень безробіття сягнув 45%. З 380 000 будинків 78 000 стояли порожніми.
Сьогодні в Детройті можна побачити фантастичні урбаністичні пейзажі: 47-поверхової висоти хмарочос “Book Tower”, покинутий з 1980-х років, театр “Michigan Theater”, перетворений на паркінг, та цілі квартали, де з десятків будинків залишилося лише 2-3 житлових.
Найвідоміша руїна міста – колишня фабрика “Packard Automotive Plant” площею 325 000 квадратних метрів. Цей індустріальний комплекс з 1903 року простоює покинутим, і природа поволі відвойовує бетонні конструкції. Фотографи з усього світу приїжджають сюди за унікальними кадрами “індустріальної готики”.
Але Детройт – це не типове місто-привид. Тут досі живе близько 640 000 людей, а деякі райони переживають справжнє відродження. Центр міста привабив високотехнологічні компанії та стартапи. “Gilbert Family”, що володіє 100 будівлями в центрі, інвестувала понад $2,6 мільярда в реновацію. З 2014 року населення центральних районів зросло на 30%.
Детройт доводить, що навіть найзанепаліші міста-привиди можуть отримати друге життя. Це потребує десятиліть наполегливої роботи, мільярдних інвестицій та віри людей у майбутнє свого міста. Історія Детройта дає надію, що покинуті міста не обов’язково приречені на вічне забуття.
Міста-привиди: уроки історії та надія на майбутнє
Покинуті міста розповідають нам про крихкість людської цивілізації та непередбачуваність історії. Війни, економічні кризи, природні катастрофи, виснаження природних ресурсів – будь-який з цих факторів може за лічені роки перетворити процвітаюче місто на безлюдні руїни.
Але ці міста-привиди також стають унікальними музеями просто неба, що зберігають для майбутніх поколінь свідчення про минулі епохи. Вони нагадують нам про цінність миру, важливість збереження довкілля та необхідність пам’ятати уроки історії.
Кожен з цих покинутих світів колись був домом для тисяч людей з їхніми мріями, сподіваннями та повсякденними турботами. Сьогодні лише вітер гуляє порожніми вулицями, але пам’ять про їхніх колишніх мешканців живе у кам’янних стінах та іржавих уламках.
Водночас приклад Детройта показує, що не всі міста-привиди приречені на вічне забуття. Іноді з попелу занепаду може народитися нове життя, якщо люди не втрачають віри у майбутнє та готові боротися за відродження свого дому. Це дає надію, що навіть у найтемніші часи можлива світла перспектива.
