Від «Січ-1» до власної орбітальної мережі: супутники України за три десятиліття

Тридцять років тому Україна вивела на орбіту перший супутник незалежної держави — і зробила це власними силами, спираючись на потужну інженерну школу, яка виросла в Дніпрі. Відтоді шлях був нерівним: блискучі старти чергувалися з технічними невдачами й заморожуваннями проєктів, а один супутник досі лежить у чужій країні, так і не злетівши. Проте повномасштабне вторгнення 2022 року змінило все: Україна зрозуміла, що залежність від чужих космічних систем — це стратегічна вразливість. Сьогодні на орбіті вже є перший тестовий апарат майбутньої власної супутникової мережі, а плани на найближчі роки амбітніші, ніж будь-коли.
Зміст
КБ «Південне» і перші кроки: «Січ-1» та його наступники
Базою для розвитку українського супутникобудування стало конструкторське бюро «Південне» в Дніпрі — підприємство зі справжньою ракетно-космічною ДНК, яке ще за радянських часів розробляло бойові ракети й ракети-носії. Саме тут народився «Січ-1» — перший супутник незалежної України, запущений 31 серпня 1995 року за допомогою ракети «Циклон-3».
Апарат масою 1915 кг виведено на полярну орбіту з нахилом 82° та апогеєм 660 км. За своїм призначенням «Січ-1» був супутником дистанційного зондування Землі: він ніс два мультиспектральних сканери, радарну систему спостереження та мікрохвильовий радіометр. Завдяки цьому апарат міг оцінювати стан поверхні океану, товщину снігового покриву, хвилювання моря й стан рослинності. Точність була невисокою за сучасними мірками, але для 1995 року — цілком гідний результат. «Січ-1» пропрацював до 2001 року — рекорд довголіття серед усіх українських супутників, який не побитий досі.
У 1999 році на орбіту вийшов «Океан-О» — майже втричі важчий за попередника (6250 кг), виведений ракетою «Зеніт-2» з Байконуру. Він розширив можливості спостереження, додавши надвисокоточні радіометри й поляризаційний спектрорадіометр, що дозволяло проводити ще й геологічні дослідження. Апарат відпрацював до 2000–2002 років — дані з різних джерел розходяться.
24 грудня 2004 року ракета «Циклон-3» вивела відразу два апарати. «Січ-1М» — вдосконалений нащадок першого супутника з роздільною здатністю сканера до 24 м і науковим обладнанням для вивчення магнітного поля та іоносфери. На жаль, під час виведення на орбіту виникли проблеми з орієнтацією, і апарат не зміг повністю виконати місію: він перебував на орбіті до квітня 2006 року. Разом із ним злетів «Мікрон» — мікросупутник масою лише 66 кг з магнітометром і камерою, розрахований на три роки роботи, але зійшов з орбіти вже у серпні 2005-го.
«Січ-2», кубсати і нова епоха малих супутників
Після паузи в кілька років Україна повернулася до запусків. 17 серпня 2011 року стартував «Січ-2» — апарат масою 176 кг, конструктивно споріднений із єгипетським EgyptSat-1, який КБ «Південне» збудувало на замовлення Єгипту ще у 2007 році. Обидва супутники знімали поверхню Землі у видимому діапазоні з роздільною здатністю до 7,8 м. «Січ-2» пропрацював до грудня 2012 року, коли бортові системи втратили живлення.
КБ «Південне» мало ще один готовий екземпляр цього апарата. Його запустили 13 січня 2022 року як «Січ-2-30» — ракетою Falcon 9 компанії SpaceX з бази на мисі Канаверал. Та й цей старт виявився невдалим: після виведення на орбіту порушилася орієнтація, сонячні панелі не могли отримувати достатньо світла, і повноцінна експлуатація стала неможливою. Супутник проіснував на орбіті до 13 жовтня 2025 року, коли згорів в атмосфері.
Паралельно в Україні розгорталася нова тенденція — мікросупутники університетської розробки. Піонером став Київський політехнічний університет. 19 червня 2014 року на орбіту вивели PolyITAN-1 — класичний кубсат розміром 10×10×10 см і масою 1 кг, призначений для демонстрації можливостей зв’язку та орієнтації таких мініатюрних апаратів. За ним у 2017 році пішов PolyITAN-2 (10×10×20 см, 1,9 кг) — із датчиком для реєстрації молекул верхньої атмосфери в рамках загальноєвропейських кліматичних досліджень. Обидва апарати, за наявними даними, досі активні.
3 січня 2023 року Falcon 9 вивів на орбіту відразу два українські апарати. EOS SAT-1 масою 178 кг — перший супутник майбутнього сузір’я для агромоніторингу, розроблений компанією Dragonfly Aerospace на замовлення EOS Data Analytics (обидві входять до групи проєктів Noosphere українського підприємця Макса Полякова). Його роздільна здатність — близько 1,5 м, він працює у видимому та ближньому інфрачервоному діапазонах із 11 каналами передачі даних. Завдяки цьому EOS SAT-1 оцінює стан сільськогосподарських угідь, прогнозує врожаї, відстежує посухи й хвороби лісів. Разом із ним стартував PolyITAN-HP-30 (2,1 кг) — студентський апарат КПІ для дослідження теплових труб у системах терморегуляції космічних апаратів. На жаль, він так і не вийшов на зв’язок.

Трагедія «Либедя»: супутник, який так і не злетів
Окремий і сумний розділ в українській космічній історії — телекомунікаційний супутник «Либідь». Ідея його створення виникла ще у 1993 році, а перший реальний контракт уклали з канадською компанією MacDonald Dettwiler and Associates: вона мала спроєктувати апарат для високошвидкісної передачі цифрового сигналу й забезпечення інтернет-з’єднання. Початково планувалося, що «Либідь» злетить у 2011 році й транслюватиме Євро-2012, що проходив в Україні та Польщі.
Фінансування надходило нерегулярно, частина коштів зникла безслідно. Чемпіонат пройшов без супутника. Складання апарата фактично завершили лише у 2014 році — якраз коли почалася агресія проти України, і запуск став неможливим. Відтоді «Либідь» лежить на зберіганні й жодних шансів на запуск не має.
OBRIA NANO: перший крок до власної мережі
Найсвіжіша й найважливіша сторінка в українській космічній хроніці — запуск OBRIA NANO (Обрій-Айнано). 1 жовтня 2026 року ракета Falcon 9 компанії SpaceX стартувала з бази Ванденберг у Каліфорнії в рамках місії Transporter-18 — спільного польоту, де одна ракета везла 130 різних корисних вантажів одночасно. Серед них — і перший тестовий супутник майбутньої незалежної української мережі зв’язку.
Апарат створили спільно українська компанія Chimera, яка спеціалізується на захищеному радіозв’язку, і данська GomSpace, що будує малі супутники для клієнтів у понад 60 країнах. Клас «нано» означає масу від 1 до 10 кг — приблизно як мішок картоплі, — хоча точні характеристики апарата публічно не розкривалися. Орбіту також не опублікували.
Показово, що про запуск не оголосили одразу: супутник перебував на орбіті 26 днів, перш ніж з’явився офіційний пресреліз від 27 жовтня. Причина — стандартна інженерна практика: спочатку треба зловити перші сигнали, перевірити живлення сонячних панелей, відпрацювати зв’язок із наземним оператором і переконатися, що космічна радіація не пошкодила мікросхеми. Запуск — це обіцянка, стабільний сигнал — це факт.
Місія OBRIA NANO — не забезпечити зв’язок, а довести, що наступний супутник вартий того, щоб його будувати. Це іспит з водіння перед тим, як отримати маршрут автобуса.

Навіщо Україні власна мережа — і якою вона буде
Повномасштабне вторгнення наочно показало: супутниковий зв’язок на полі бою — не розкіш, а питання виживання. Тарілки Starlink стали майже незамінними для управління підрозділами. Але навесні 2025 року з’явилися повідомлення про те, що доступ до Starlink може використовуватися як важіль у переговорах із Києвом. Рятівна линва, що належить комусь іншому, — це линва в борг.
Саме тому паралельно розвиваються щонайменше два проєкти власної низькоорбітальної мережі. Компанія Statman (бренд Uasat Leo) планує запустити перший тестовий супутник у жовтні 2026 року на 18-му транспортнику SpaceX, а вже у 2027 році вивести на орбіту 120 апаратів. Кінцева мета — 300 супутників для глобального покриття. Кожен апарат важитиме близько 250 кг і вироблятиметься спільним підприємством із данською компанією GomSpace, з перспективою повної локалізації виробництва в Україні. Мережа орієнтована насамперед на державні й оборонні потреби: зв’язок для армії, уряду, спецслужб, ДСНС і розмінування. Очікувана затримка сигналу — близько 50 мілісекунд, що порівнянно зі звичайним домашнім інтернетом.
Окремо у квітні 2026 року компанія Stetman і HolmSpace оголосили про спільне підприємство UA Sat із планом вивести 360 супутників на висоту 550 км до 2030 року. А вже у травні 2026 року стало відомо, що Україна розпочала розгортання власної мережі: перші два апарати вже на орбіті, і до 2027 року розробники планують вивести ще десятки.
Розвідка з орбіти: чужі супутники на службі України
Поки власна мережа будується, українські військові активно використовують дані з іноземних супутників. Станом на початок 2025 року армія отримувала розвідувальну інформацію щонайменше з 13 різних типів апаратів. Найбільше — від фінської компанії ICEYE: 52 радарні супутники SAR на висоті 570 км із роздільною здатністю до 25 см дають змогу отримувати до 20–24 знімків одного об’єкта на добу незалежно від часу доби й хмарності. Серед інших постачальників — американські оптичні апарати BlackSky та WorldView, французькі CSO, японські QPS-SAR і німецькі SARah.
Власна мережа не замінить ці системи одразу, але дасть Україні те, чого досі бракувало: контроль над перемикачем.



